Коли ми поєднуємося у взаєминах любові з Всевишнім, ми стаємо по-справжньому щасливими.
Не щастям цього світу, яке дуже тимчасове і дуже минуще, приходить і йде: сьогодні щасливий, а завтра в розладі; ми не можемо утримати наше щастя, не можемо утримати кохання. Світ влаштований таким чином. Ми так сильно когось любимо, а потім смерть розлучає нас. Це неминуче, це так. Про це йдеться на весіллях: “Я обіцяю любити тебе, доки смерть не розлучить нас”. Отже, все це вбудовано, все зрозуміло: “Я тебе любитиму, доки нас не розділить смерть”. Тож це тимчасово. І, у будь-якому разі, нас це не задовольняє повністю. І потім ми такі засмучені, коли той, кого ми любили, йде, що, звичайно ж, природно.
Але якщо ми живемо, перебуваючи у вимірі істинної любові, духовної любові, яка сповнена баченням та істинною мудрістю, то тоді ми не бачимо свою дружину чи чоловіка, дітей, батьків чи друзів як об’єкти свого задоволення, не бачимо їх як тіла.
Виникає ще одне питання. Мене приваблює людина, бо її тіло дуже гарне. Але час забирає цю красу. Тіло, яке раніше було таке гарне, тепер втрачає свій блиск. Воно гладшає, зморщується, не може виконувати тих функцій, які виконувало раніше. “Раніше я любив тебе, тепер – ні. Ти мене більше не приваблюєш”. Це всіх турбує: як утримати свою привабливість, щоб чоловік не втік до якоїсь молодої. Це дуже-дуже велике джерело занепокоєння. Тому що все це – хтивість.
Тоді як при справжньому коханні всьому цьому немає місця, тому що ви любите не тіло – ви любите особу, яка знаходиться всередині тіла, духовну особу. І якщо є дві людини, і обоє вони отримують любов, якої потребують, із взаємин із Всевишнім, і діляться цією любов’ю один з одним, — вони щасливі. Вони щасливі, бо їхні серця сповнені щастям.
Інша людина – не джерело мого щастя. Інша жива істота, або інша духовна душа, не в стані зробити нас щасливими. Щасливими нас може зробити тільки Верховний Господь. Тож це битва, в якій ми в будь-якому випадку програємо. Вони не можуть зробити мене щасливим, і я не можу зробити їх щасливими.
Спочатку людина думає: “Цей об’єкт такий досконалий, такий прекрасний”. А інший грає в таку гру: “Я зроблю тебе щасливим, не турбуйся. Люби мене, і я тебе ощасливлю, я подбаю про тебе”. Але це неправда. І потім ви засмучуєтеся: “Я думав, ти зробиш мене щасливим, і що? Я нещасливий”. Це непокоїть.
Але якщо ми знаємо істину, ми говоримо істину: “Я не можу зробити тебе щасливим, але разом з тобою ми можемо з’єднатися з джерелом щастя, і тоді ми обоє будемо щасливі і можемо щасливо жити разом”. Розумієте, це на духовному рівні, це — справжнє. Приходить смерть – це невелика річ, немає проблем. Інша людина – не джерело вашого щастя, не буде так: “Я помру без тебе”. Я не вмру без тебе. Помру, але не через це. Ми всі помремо.
Це так сильно змінює наше життя, так змінює наші взаємини, змінює сім’ї. Все зовсім інакше. Усі наповнені та насправді задоволені, наповнені життям. Ми не ходимо навколо, згоряючи від хтивості. Спочатку хтивість дуже солодка, а в кінці стає подібною до отрути, вона починає так нас отруювати. Тоді як справжня духовна любов тільки збільшується в блаженстві і щасті. І це те, чого ми потребуємо.
Виробники наркотиків, виробники ліків намагалися знайти цю заміну: “Давайте зробимо такі ліки, які всіх нас зроблять дуже щасливими, і ми будемо любити всіх”. Вони зробили заміс хімічних елементів і вигадали наркотик, який молодь зараз дуже любить, він називається “екстазі”. “Я в екстазі, я люблю тебе”. Є одне місто в Америці, де якийсь час тому цей наркотик був дуже популярним. Так що люди приймали цей екстазі і шалено закохувалися один в одного. І хтось придумав такі наклейки на машини: “Не одружуйтесь принаймні протягом трьох днів після прийняття екстазі”. “Я люблю тебе, люблю тебе…”, – а потім наркотик закінчувався і, – “…о, Боже. До побачення”. Нічим не можна замінити духовну любов.