Це те, чого ми не знаємо: душа має цю якість – любити. Ми приходимо в матеріальний світ, і ми вкриті ілюзією, фальшивим его. Душа виявляє свої якості через це покриття, через цю ілюзію. І ця якість “любити” проявляється назовні не як любов, а як хтивість.
Уявіть такий приклад: є чисте біле світло. І ви пропускаєте це біле світло через червоне скло. З іншого боку цього скла світло буде червоним, воно зміниться. Тепер воно більше не біле, воно набуває кольору цього червоного середовища, через яке воно проходить. І, подібним чином, коли любов проходить через середовище фальшивого его, вона виходить назовні як хтивість. Але ми цього не знаємо. Тому те, що ми називаємо в цьому світі “любов’ю”, насправді – хтивість.
Любов та хтивість протилежні. Любов означає давати, любов не зосереджена на собі, мета любові – принести задоволення тому, кого ти любиш. Ваше задовоення полягає в тому, щоб бачити щасливим того, кого ви любите, і це робить щасливим вас. Розумієте? Той, кого ви любите, – центр вашого життя, а ви обертаєтеся навколо, намагаючись зробити цю особу щасливою. Це любов. Вона так живить, і в ній стільки тепла, вона така корисна для всіх.
Але хтивість прямо протилежна цьому. Хтивість – це коли я чогось хочу від свого об’єкта хтивості: “Що ти можеш мені дати? Ти повинна (повинен) зробити мене щасливим за рахунок себе”. Якою б не була ця ціна, передбачається, що “ти маєш (повинен) зробити мене щасливим”. Це дуже егоїстично, і це ніколи не задовольняє. Любов завжди задовольняє. Любов завжди задовольняюча. Хоча хтивість ніколи не задовольняє. Що більше ми отримуємо, то більше ми хочемо.
У великому святому ведичному писанні “Бхагавад-Гіті” показаний дуже ясний сценарій. Описується це таким чином: із споглядання об’єктів чуттів (очі дивляться, бачать об’єкт, який їх приваблює – курячу кісточку в носі, наприклад: “Ах, яка гарна кісточка!”) людина розвиває прив’язаність. Вона прив’язується до цього, для неї це представляє задоволення.
У матеріальному світі ми шукаємо насолоди, тому що природа душі – бути щасливою. Це ще одна її якість. Природа душі – бути щасливою. Але у матеріальному світі ми нещасливі. Можливо, якимось приємним чином тимчасово стимулюються наші чуття, але ми насправді не щасливі.
Отже, ми бачимо якийсь об’єкт, він являє собою для нас задоволення, ми споглядаємо його, прив’язуємося, і з цієї прив’язаності виникає хтивість. І тепер розпочинається дуже сильний вихід енергії. У все це входить пристрасть. Пристрасть починає керувати нами. Хтивість і пристрасть керують мною, і я роблю те, що роблю, щоб це вирішити, задовольнити цю потребу. І потім, коли я незадоволений (а це неминуче), я починаю гніватися, розумієте.
Тепер я переходжу на наступну стадію: з хтивості з’являється гнів. Тому чим більше пристрасті, хтивості у взаєминах, тим більше там є гніву, тим більше там насильства. Такий сценарій.
Потім описується, що з гніву розвивається втрата розуму. Ми починаємо робити якісь дурниці, говорити якісь дурниці, ми говоримо те, що ранить іншу людину. Людині, яку ми найбільше любимо, ми намагаємося причинити найбільше болю. Зазвичай у нас для нього є спеціальний словник. Ми копаємо глибоко, ми гостримо ніж, щоб змусити цю людину страждати настільки сильно, наскільки можливо. Тобто ми втрачаємо свій розум, тому ми говоримо і робимо те, що не сказали б і не зробили. Потім відбувається втрата пам’яті. І ми потрапляємо у весь цей хаос матеріального страждання.
І називаємо це коханням. Але це не кохання. Це хтивість. Розумієте, чому вона веде до таких результатів? Тому не кажіть, що любов погана, кохання таке й сяке… Це не кохання. Це хтивість.
У «Бхагавад-гіті» також сказано, що хтивість – це всепожираючий гріховний ворог цього світу. Хтивість – це наш ворог, але під впливом ілюзії ми бачимо її як друга. Ми думаємо: “Ух ти …” Розумієте, ми бачимо і потім з’єднуємося з усіма цими відчуттями хтивості: “Ой, це чудово”, – і так далі. Ми не впізнаємо цього ворога. Це не наш друг, вона руйнує нас, вона веде нас далеко-далеко від любові.
І пам’ятайте про те, що хтивість – це перекручене відображення любові.
Любов – це наймогутніша сила з усіх сил. Відомо, що Всевишній Господь є Всемогутнім. Ніхто не може перемогти Бога. Ніхто. І при цьому Його перемагає любов – любов Його дітей, які віддано люблять Його. Отже, любов настільки могутня, що підкорює навіть Наймогутнішого. Немає могутнішої сили, ніж любов.
Тому, коли вона набуває своєї спотвореної, збоченої форми хтивості, вона зберігає свою силу, вона не втрачає сили. Але те, що було найбільш живлячою силою, те, що насправді приносило чи може приносити справжнє щастя душі, те, чого ми потребуємо більше, ніж чогось іншого, тепер стає нашим ворогом. І це найбільш руйнівна сила. Це перевернуто з ніг на голову. Тому в матеріальному світі ми знаходимося під управлінням всепожираючого ворога, який поїдає нас.