Як духовні душі, невід’ємні частинки Верховної Душі, ми маємо всі його природні якості. Це як уламок діаманта – він має ті ж якості, що і сам діамант, але в незначній кількості. Якості є, але в нескінченно малому розмірі. Ми маємо ці якості, але у дуже невеликому обсязі. Вони виникають, проявляються в нашому житті здебільшого як бажання, потреби чи розуміння, що щось необхідне: “Мені це потрібно…”
Бажання любові – це одна з якостей, які завжди з’являються в нашому житті, воно невіддільне від нас самих. Дух є любов – не можна сказати, що між ними є різниця. Це синоніми, вони завжди разом. Не можна сказати, що є різниця між духом та щастям. Бути щасливим – це сама природа нашого єства, а любов – джерело справжнього щастя.
Не можна бути щасливим без любові, це неможливо. На цій планеті багато людей, які мають все, що мало б зробити їх щасливими, і вони абсолютно нещасні. У них є багатство, слава та престиж, вони випробували всі чуттєві насолоди і так далі. Гроші для них не є проблемою. Але вони нещасні, абсолютно нещасні, тому що в їхньому житті немає любові.
Відносини не завжди означають любов. Ми шукаємо любов повсюди, тому що цього вимагає сама наша природа. Пошуки любові ніколи не припиняться, ми не перестанемо бажати щастя. Людина потребує води для підтримки організму. Перебуваючи в пустелі, ми все одно не перестанемо шукати воду, ми шукатимемо її до самої смерті. Але душа ніколи не вмирає, ми постійно відчуваємо спрагу і завжди знаходимося в пустелі матеріального життя. Жага є завжди. Ми невпинно шукаємо, що її вгамує, і це — любов, це — еліксир життя. Ось що насправді задовольнить нас як духовні душі. Ми гостро потребуємо любові і відчуваємо це інтуїтивно.
Коли дитина з’являється з утроби, а насправді навіть раніше вона розуміє, що любов – це найважливіше. Дитині не треба йти до школи, щоби це дізнатися, їй не треба чути це з якогось іншого джерела, вона це вже знає. Всередині тіла немовляти знаходиться жива духовна душа, яка прагне любові. Тому, коли дитина з’являється, мама автоматично стає об’єктом її любові, і навпаки: вона виступає об’єктом любові матері. Це обмін любов’ю прямо тут: дитина любить маму, а мама – дитину. Навіть якщо мама – найпотворніша істота на планеті, це не має значення. Вона може бути дуже товстою, неприємною фізично, розумово або як особистість тощо. Зазвичай ми оцінюємо, наскільки люди для нас привабливі за її фізичними та розумовими якостями. Але для дитини це все не має значення, абсолютно не має значення. Вона не порівнює свою маму з чиєюсь ще й не каже: “Знаєш, мама цього хлопця виглядає краще за мою, може мені з ним помінятися?” Ні.”Це моя мама, я її дитина, вона об’єкт моєї любові. Вона теж любить мене, і тому в моєму житті все гаразд. У світі все гаразд”. Для дитини важливим є лише це, все інше не має значення.
Вчені (як і завжди) захотіли з’ясувати, що буде, якщо після народження відокремити від матері дитинча мавпи і посадити його в клітку абсолютно ізольовано від інших живих істот. Вони годували малюка його звичною їжею, створили комфортну температуру, загалом у нього було все для гарного фізичного самопочуття. Вчені навіть посадили до цієї клітки ще одну мавпу, тільки зроблену з дерева – дерев’яну мавпу. Маленьке дитинча вилізало на цю мавпу і плакало. Але від дерев’яної статуї не йшла любов, адже там усередині не було особистості, яка могла б любити малюка. У результаті дитинча збожеволіло. Вчені провели цей експеримент кілька разів, і результат був однаковим.
Без любові ми божеволіємо. Ось чому світ абсолютно божевільний. Нам потрібна любов. Щоб стосунки були реальними, задовольняючими, такими, щоб виконати наші надії та запити, вони мають бути засновані на любові. Решта не задовольняє повністю.
У нас так багато різних взаємин, і це знову ж таки природа душі. Їй потрібно мати взаємини, тому їхня так багато, це неминуче. Не можна не мати взаємовідносин. Навіть якщо ви підете в ліс і сховаєтесь десь у печері, взаємини у вас все одно будуть: для початку з природою, а також із чимось в розумі. У вас будуть стосунки з тілом, із кимось, із якимись речами.
У нас у всіх є відносини, взаємообмін, реакція, що відбувається між нами. Насправді взаємини з якимись об’єктами нас не дуже задовольняють. Вони неглибокі, тому що в них немає обміну любов’ю.
Ми використовуємо слово “любов” надто широко. Якщо отримуємо від чогось насолоду, то кажемо: “Я люблю це”.
– Я люблю піцу.
– Чому?
– Тому що вона мені подобається, мій язик любить її смак. Я люблю піцу, люблю машину, люблю новий піджак, люблю кататися на лижах, люблю…
“Люблю, люблю, люблю”. Скрізь і всюди, чи не так? Все, що дає мені трохи насолоди, – я люблю це. А якщо завдає біль – я ненавиджу це. Такими є дві сторони однієї монети: я люблю – я ненавиджу. Хіба не це ми іноді відчуваємо у стосунках? “Я люблю тебе”. А потім трохи згодом: «Я ненавиджу тебе». Ви ніколи не помічали, що ми ненавидимо найсильніше того, кого раніше найбільше любили? Вражає, чи не так? “Я люблю тебе до смерті, не можу без тебе жити” – “Я так сильно ненавиджу тебе, жити з тобою не можу”. Іноді це змінюється кожні п’ять хвилин. Вчора я любив тебе, сьогодні ненавиджу.
Світ, де все вгору дном і багато розчарувань. Світ, який руйнує життя. Як можна бути щасливим у такому світі? Ніяк. Ми зосереджуємо всю увагу особі. Намагаємося любити її, отримати від неї задоволення і таке інше. Це завжди далеко від досконалості.
Нещодавно я спілкувався зі своєю знайомою. Вона завжди розповідала мені, яка вона самотня. З першого дня нашої зустрічі я постійно чую: “Мені так самотньо”. Вона дуже приємна людина, багато часу проводить на природі, дуже любить такий спосіб життя. Але завжди каже мені: “Я така самотня”. Я не спілкувався з нею кілька років, а нещодавно ми говорили, і вона сказала, що за той час померли її мати і батько, а також собака, до якого вона була дуже прив’язана, і в якому знаходила трохи втіхи. За цей час вона вийшла заміж, але чоловік покинув її, і вона каже: “Тепер я така самотня”. Це дуже трагічно та сумно, і такі історії нерідкісні.
Такий матеріальний світ, у якому ми живемо. Але якщо ми не змінимо підхід до рішення, якщо ми не почнемо насправді приймати Істину і не перестанемо шукати у неправильних місцях, то нічого, по суті, не зміниться. Будуть хороші часи та погані. “Все в моєму житті змінилося, зараз вона така прекрасна”. Але це все тимчасово, буде й інакше.
Ми – духовні душі, невід’ємні частинки Верховної Душі. Ми маємо схильність любити – таке прагнення. Тому маємо реалізувати його. Воно нікуди не дінеться саме собою. Нам треба навчитися тому, як чинити з цим прагненням, що я маю зробити в житті. А життя, по суті, це пошуки щастя на основі любові. Має бути любов, інакше не буде щастя, бо саме це робить душу щасливою. Таким чином, те, що я насправді маю зробити, – це відмовитися від спроб бути незалежним від Бога.