Сьогодні це дуже популярне вчення – повернемося до ідеї, про яку я говорив трохи раніше: “Ми всі – Бог”. Так? Це те, що нам кажуть “йоги”. “Гей, та вони ж приїхали з Індії, тож усе знають. Це має бути Істиною…” Але в будь-якому разі, навіщо продовжувати шлях, якщо це не приведе нас до того, що ми шукаємо? Якщо йдеш не тим шляхом — то йдеш не тим шляхом.
Веди під керівництвом справжніх бездоганних вчителів, які не говорять неправильних речей, повідомляють нам: те, що ми шукаємо, можна знайти лише у любовних взаєминах із Верховною Особою, із Верховним Господом. Так влаштовано. Ми не можемо змінити цього. Але ми, на жаль, постійно намагаємося. Ми завжди намагаємося зробити це не таким, як воно є насправді. Чому? Бо хочемо бути Богом. Пам’ятайте, ми маємо ті самі якості, що й Верховний Господь, і тому ми маємо тенденцію бути номером один. Бути тим, хто керує, авторитетом.
Це приводить нас у погані місця. Тому ми прийшли в матеріальний світ і життя за життям терпимо невдачі. Невдачі означають дві речі. По-перше, я не знаходжу щастя, вдоволення та любов, які шукаю. По-друге, я все ще у матеріальному світі і не повернувся до справжнього дому, у духовний світ. Я, як і раніше, в колесі народжень і смертей, знову і знову переживаючи чотири проблеми життя: народження, хвороби, старість і смерть. Усі ми маємо ці чотири проблеми. Ми маємо всі види проблем, але ніхто насправді не намагається вирішити головні проблеми: народження, хвороб, старості та смерті.
Народження – це проблема. Ніхто собі це так не уявляє. Перебуваючи під впливом ілюзії і будучи покритими цим забрудненням і нерозумінням, ми часто бачимо народження як прекрасну річ: “О, це так прекрасно!” Неправильно. Душі не належить бути в матеріальному світі. Народження означає, що минулого разу я зазнав невдачі. Минулого життя я не вирішив проблему. Я все ще тут і моє народження означає, що я зазнав невдачі. Мені знову треба все повторити. Народження за своєю природою дуже болісне, з ним пов’язано багато страждань.
В утробі дитина відчуває неймовірні муки. Ми багато страждаємо в утробі. Дитина перебуває там у дуже обмеженому просторі, і що більше тіло росте, то стає тісніше. Насправді, на пізніших стадіях він намагається вибратися: “Гей, випустіть мене звідси”. А мама каже: “О, мій малюк”. Дитина штовхається, і вона каже: “Ах, як це мило”. Малюкові там зовсім не весело: “Мені треба вибратися звідси”.
У Шрімад Бхагаватам (одному з істиних Ведичних писань) стверджується, що дитина в утробі молиться до Бога: “Будь ласка, допоможи мені вибратися з цієї важкої ситуації. Якщо ти дозволиш мені вийти, я служитиму Тобі, я буду з Тобою”. А потім, через деякий час, як і влаштовано природою: бум, ми залишаємо утробу і родовий канал закривається. Голова ось такого розміру, а канал – такого. Ви колись бачили новонароджених? Не дуже добре вони виглядають: зморщені, червоні. Ви кажете:
– Гей, друже, де ти був, що сталося?
– О, не говори про це, я туди більше не хочу.
Це настільки болісно, що ми забуваємо. Хтось пам’ятає, як був в утробі? Ми все забуваємо, так влаштовано природою. Ми цього не пам’ятаємо, але така реальність.
Ось цікавий випадок. Якось я виступав із лекцією і говорив про це. Після лекції до мене підійшов чоловік і сказав: “Пам’ятайте, ви говорили про життя в утробі і так далі?” Я відповів: “Так”. Тоді він сказав: “Знаєте, а я пам’ятаю, як був у утробі і як народився. Пам’ятаю, як мама взяла мене та поклала собі на груди. І перший ковток молока”. Я сказав: “Ого, неймовірно. А можеш мені це описати?” І він описав це майже слово в слово, як описується в Шрімад Бхагаватам. Не так, що до нашої розмови я сумнівався, це було додаткове підтвердження.
Але знову ж таки ми не пам’ятаємо, ми забуваємо всі ці речі. Це один із способів тримати нас в ілюзії – забуття. Ми не пам’ятаємо біль. Небагато задоволення – о, ми його пам’ятаємо. Але якщо відчуваємо сильний біль – через деякий час… Кажуть: “Час заліковує будь-які рани”. Нам треба це забути. Ось чому ми не пам’ятаємо наші минулі життя. Як я можу насолоджуватись у цьому житті, якщо пам’ятаю всі минулі, які у мене були? Весь цей біль, страждання, смерті, розчарування та розбиті серця, зруйновані взаємини та все це. Як я можу бути оптимістично налаштований у цьому народженні? Ніяк.
Я не пам’ятаю. Я з’являюся з утроби, дивлюся на світ через рожеві окуляри: “Я той, хто насолоджується, це мій світ, це мій дім. Я номер один тут”. І я говорю: “Ух ти, я збираюся добре провести час, я тут все контролюю”. Насамперед я починаю контролювати маму. Я помітив, що якщо починаю кричати, плакати, роблю багато шуму, то вона прибігає. Навіть якщо це відбувається посеред ночі – неважливо, вона прибігає: “Бачиш, ха-ха, я тебе розкусив”. Я продовжую; зростаю і продовжую контролювати, намагаюся керувати. Я отримую більше свободи, рівень контролю збільшується і так далі.
У таку гру ми граємо. Коли ми не можемо керувати, то засмучуємося. А коли можемо, то теж незадоволені, бо не відчуваємо щастя, на яке чекали. Це ілюзія, фальшивка. Вона знову і знову руйнує наше життя. Таке народження.
Ще є хвороби, ми хворіємо, подобається нам це чи ні. Не має значення якої дієти ми дотримуємось, як чисто живемо, яку воду п’ємо, чи перебуваємо в найчистішій країні. Все це не має значення. Якось ми захворіємо, це частина плану. Кожна дрібна хвороба така неприємна. Навіть маленька застуда. Але агов, так влаштовано. Такими є хвороби.
Якщо вам вдалося подолати попередні дві перешкоди, то настає час наступної – це старість. Нічого приємного. Люди кажуть: “О, та не хвилюйся, це золоті роки”. Таке міг сказати хтось у молодому тілі. Поговоріть з людьми похилого віку, ідіть у дім для людей похилого віку: “І як вам старість?” Вітаю, це – пекло. Я бував у багатьох будинках для людей похилого віку, в одному був лише два тижні тому. Ми пішли туди, щоб дати людям мантри, оспівувати для цих людей, адже вони на останній стадії перебування в тілі, далі вони зустрінуться з головною проблемою.
Смерть – ось велика проблема. Ми навіть не хочемо говорити про це та думати про це. Просто заперечуємо, що вона є. Ми проводимо все життя, намагаючись не вмерти. Але це все одно трапляється.
Що ми робимо.
— О, треба поїсти.
— Навіщо?
— Бо якщо не їстиму, то помру.
— О, я боюся це робити.
— Чому?
— Тому що можу померти.
Чому я дивлюся по сторонах, переходячи вулицю? Бо помру, якщо мене зіб’є машина. “Ой, що буде, я боюся, бо можу померти”. Ми всі боїмося смерті і проводимо все життя, намагаючись її уникнути. Але це нам все одно не вдається. Все одно вмираємо. І знову все по новій.
Це колесо, в якому ми знаходимося. Але ми не повинні бути в ньому. Веди говорять нам вийти з нього. Поки ми в колесі, виринають наші природні нахили. Бажання мати взаємини проявляється знову і знову. Нам потрібні взаємини, оскільки ми свідомі.