Веди кажуть, що нам усім потрібно дуже серйозно запитати себе: Хто я? Але здебільшого ніхто цього не робить. Із самого народження нас програмують: ти той. У нас є те, з чим ми ототожнюємо себе. І у нас є це ототожнення все наше життя. Ми носимо це у своїх розумах, на вустах і навіть у своїх кишенях. Мається на увазі те, як я думаю про те, хто я, як я говорю іншим, хто я, і як я навіть можу це довести за допомогою свого паспорта чи іншого документа. Ми це приймаємо і всі інші – також.
Але якщо ми подивимося уважніше, то побачимо, що це не більше, ніж сукупність ярликів. І процес присвоєння ярликів починається від народження. Всі з нас, хто зараз знаходиться тут, при народженні отримали один із двох ярликів – «чоловічої статі» чи «жіночого». У нас також є інший ярлик відповідно до нашої раси: «білий», «темний» – який би не був.
Ще один ярлик – ототожнення з нашою національністю: Я узбек, Я американець. Ототожнення з нашою сім’єю – ми належимо до цієї сім’ї. І, на жаль, це ототожнення настільки сильне, що кожен день на планеті одна людина вбиває іншу лише через те, що у них різні ярлики. І це лише початок. Протягом усього нашого життя приходить і йде безліч ярликів.
При народженні нас називають немовлятами, потім дітьми. Минає кілька років, ми йдемо до школи і тепер ми «учні», ще за кілька років – «підлітки», нарешті – «дорослі». Ми здобуваємо в житті якусь професію і відомі відповідно до неї: «лікар», «адвокат», «секретар», «медсестра», «домогосподарка».
Потім ми одружуємося, і негайно стаємо: «чоловік», «дружина». У нас з’являється дитина – тепер ми батьки: батько, мати. Проходить ще кілька років – «бабуся», «дідусь». І це те, як ми бачимо себе: “Це я, ось хто я”. І це триває, триває і триває доти, доки ми, нарешті, не отримуємо останній ярлик – «небіжчик».
Але якщо ми подивимося на це ближче, то побачимо, що це пов’язано з нашим матеріальним тілом. Це правда: тіло може бути чоловічої статі чи жіночої, чорне чи біле, старе чи молоде. Хоч би яким тіло було – це правда. Але питання таке: «Чи це ми?»
Щодня ми робимо паломництво до дзеркала, щоб подивитися, як ми виглядаємо. Іноді ми трохи засмучені. Але ми завжди повертаємося наступного дня: «Ой, може там щось покращилося?» Зазвичай ні, але ми сподіваємось. Чи дійсно я бачу себе в дзеркалі? Це матеріальне тіло – я? Якщо ми хочемо отримати найавторитетнішу відповідь, ми маємо звернутися до явлених писань у світі. І там ми швидко дізнаємось: ні, ми не матеріальне тіло.
Але це сучасний світ, і дуже рідко люди звертаються до писань, щоб дізнатися про істину про життя. Однак ми широко приймаємо висновок вчених. Вчені нам подобаються, бо вони все доводять. Але унікально… У цьому випадку вчені довели у своїх лабораторіях, що ми не це тіло. Вони встановили, що в тілі людини немає клітини, яка жила б довше, ніж п’ять років.
У деяких клітин дуже коротке життя взагалі. Клітини, що становлять внутрішню стінку шлунка, живуть п’ять днів. Клітини шкіри – один місяць. Клітини печінки – шість тижнів. І так далі. Але за п’ять років все змінюється. Якщо я дивлюся на свою фотографію, яка зроблена 10 років тому, очі на ній відрізняються від тих, якими я дивлюся на цю фотографію. Це не ті самі очі.
Відповідно до цієї наукової формули, якщо мені тридцять п’ять років – я мав сім тіл. Але ми, звісно, знаємо, що ми не сім різних людей. Всі знають: “Я – як і раніше я”. Змінні чинники – це матеріальне тіло, але постійний чинник – це ми. Так, ми не ці матеріальні тіла.